"Особливо страшно, коли гроза". Як живуть у прикордонному селі Могриця на Сумщині

Раніше в Могриці проводили всеукраїнський мистецький фестиваль, а після вторгнення організували кінний клуб. Зараз тут щодня чують звуки вибухів – але досі ніхто не виїхав.

Від села Могриця до російсько-українського кордону – п’ять кілометрів. Звуки вибухів тут чують постійно. Особливо страшно було на початку вторгнення”, — розповіли місцеві Суспільному.

“Попервах не роздягались, не роззувалися, таке було. Тому що стріляють. Вискочиш на вулицю може голий. Мені було три роки, снаряд впав, а я сиділа на вікні, усе повилітало, а я жива лишилася. Мені було три роки в 41-му, і тепер 85 – теж війна”, — розповіла місцева мешканка Зинаїда Нагорна.

Мешканка Могриці Валентина Твердохліб розказала: звуки вибухів в селі чують кожен день. “Особливо страшно, коли гроза, грім, а тут ще й ці звуки, і ми не поймемо, що це, і це дуже лякає”, — додала жінка.

Хоч і тривожно у селі, але ніхто не виїхав, сказала староста Могриці Тетяна Коробченко. Наразі тут мешкає близько 500 людей. Працюють школа, дитсадок, магазин. З постачанням продуктів, за словами пані Тетяни, перебоїв немає. Раз на тиждень відкривається фельдшерський пункт, приїздять лікарі. Пошта працює двічі на тиждень. Продовжують роботу ферма і кілька агрофірм.

“Деякі поля не засіваються, які близько до прикордоння, тобто двокілометрова зона — там не засівається поле. А так в основному всі поля засіяні, злаковими, соняшником, кукурудзою. На даний час проводиться збирання врожаю, вже зібрали пшеницю, ячмінь. Всі працюють на полях, заготовляють сінажі для корів”, — розповіла староста Могрицького старостинського округу.

Є у селі й втрати. Минулого року на Донеччині загинув уродженець Могриці, бойовий медик Олександр Дохленко. Кілька могричан зараз на фронті. За їх здоров’я проводять служби у місцевій церкві. Володимирський храм — пам’ятка архітектури 19 століття, зараз її реставрують, але церква діюча.

Вже після широкомасштабного вторгнення у Могриці з’явився свій кінний клуб. Його створила членкиня федерації кінного спорту України, суддя національної категорії з конкуру Олена Клименко. Жінка розповіла, що на початку вторгнення утримувати коней було особливо важко.

“Нам було складніше, тому що це корми, це треба було їхати корм забирати, тирсу для підстилки. І самим треба було їхати в місто скупитися, бо не все ж магазині можна було купити. Була гуманітарна допомога для коней. Зараз ми вже звикли. Ми вже живемо в стані війни, прикордоння, адаптувалися. Вони дуже швидко звикли, вони не бояться вже вибухів, тільки спостерігають, де стріляють”, — розповіла голова кінного клубу.

Олена Клименко переїхала у Могрицю незадовго до вторгнення, а коней сюди перевезли на початку лютого 2022 року. Тепер жінка тренує місцевих дітей, в неї близько 10 вихованців. “Діти не мають змоги заплатити – вони мені допомагають. Нагодувати, почистити, погуляти, налити водички, зібрати травки”, — додала жінка.

Пані Олена мріє після війни розробити кінні туристичні маршрути мальовничими місцевостями Могриці. А поки допомагає фронту — плете сітки для військових разом з кількома мешканцями села.

В Могрицькому крейдяному кар’єрі з 1997 року проводили Всеукраїнський ленд-арт симпозіум “Простір Покордоння”. 25 років поспіль щоліта тут збиралися митці з усієї України, створювали артоб’єкти та обмінювалися досвідом.

“Митці, художники, працювали виключно з природнім матеріалом: з крейдою, листям, травою. Тут, до речі, багато рослин, які занесені в Червону Книгу. І коли вони вже все це утворили, проходила презентація”, — розповіла директорка Могрицького будинку культури Марина Рахімзанова.

Щороку на презентацію збиралося до 300 людей, – розповіла пані Марина. Тепер твори учасників занепадають, руйнуються та заростають травою. Мистецька локація поступово приходить у запустіння. “Сюди не можна ходити. Тут дуже складна ситуація, бо все на виду, ось кордон тут, буквально кілька кілометрів”, — додала жінка.

Тепер культурне життя Могриці зосереджене у місцевому будинку культури. Раз на тиждень там відкриваються бібліотека та музей, який придумала й облаштувала директорка будинку. Пані Марина зібрала речі, якими колись користувалися місцеві жителі. Це предмети побуту, одяг і знаряддя праці 19-20 століть, які збереглися у могричан.

Пані Марина знає і давню історію села. Розповіла: є легенда, що понад 300 років тому в тутешніх лісах орудували кілька розбійницьких шайок, які потім помирилися і оселилися разом. “Вони на березі річки Псел розпили гарний могорич, покидали рюмки в річку і заснували тут невелике поселення, яке назвали від слова “могорич” Могриця”, — додала жінка.

Нинішні мешканці Могриці тікати з цих місць не збираються. “Це наша країна, це наша земля. Куди ми поїдемо?”, — вважає місцева мешканка Валентина Твердохліб.

Підписуйтесь на нас у соцмережах: